Отримуйте інформацію лише з офіційних джерел
Єдиний Контакт-центр судової влади України 044 207-35-46
Нововведення у кримінальному процесі: брак наукового підґрунтя та криза результату
Із часу вступу в дію Кримінального процесуального кодексу минуло майже 5 років. І хоча попервах він був сприйнятий дещо неоднозначно, у цілому акт визнано прогресивним фактором у напрямі розбудови європейської правової держави. Водночас зміни, що вносяться до нього останніми роками, не враховують позиції фахівців та науковців і не узгоджуються з іншими інститутами кримінального процесуального права.
Підлаштування під обставини
Неочікувані виклики соціально-політичного, воєнного й економічного характеру зумовили
необхідність запровадження правових понять, які до цього часу не були регламентовані. Після 20.11.2012, коли кодекс набув чинності, до нього внесено 50 змін і доповнень, з них 41 — починаючи з квітня 2014 року. Тим часом окремі з них не позбавлені ознак упередженості, підлаштування під певні юридичні факти та викликані подіями в міжнародній політико-економічній сфері тощо.
Переважну більшість унесених до КПК змін можна умовно класифікувати як такі, що:
При застосуванні положень цих статей правозахисними організаціями, учасниками кримінального провадження констатовано
найбільше порушень прав громадян.
Причини повторних уточнень
На думку фахівців, перелічені зміни й доповнення здебільшого спрямовані на досягнення конкретної мети. Проте частина правовідносин так і залишилася недостатньо врегульованою. Зокрема, це стосується норм, якими встановлено особливості процесуального порядку спеціального досудового розслідування. Закон тричі вносився на голосування, і вже після прийняття (жовтень 2014 року) до трьох його статей у 2015-му внесено 5 змін.
Те саме стосується й особливостей правового регулювання процесуальних відносин у зоні проведення АТО. Вочевидь, що проведення спеціального досудового розслідування за своєю формою і змістом є новим специфічним правовим інститутом, тож належало б закріпити ці новели серед основних засад кримінального провадження.
Окремі проблеми виникають і при застосуванні інших процесуальних нововведень, наприклад щодо окремих аспектів процесуальної діяльності НАБ, конфіскації, накладення арешту на майно, прав та обов’язків третіх осіб, підслідності тощо.
Основними причинами повторних змін і уточнень, у тому числі й щодо достатньо свіжих норм, є:
Ще гірше, коли в нормотворенні переважає доцільність (до того ж коли вона удавана, помилкова). При досягненні хиткого консенсусу щодо однієї позиції іноді навмисно, завуальовано висуваються зустрічні мотивації, що заважає кінцевому позитивному результату.
Неприпустимим є й послаблення уваги до дотримання обов’язковості узгодження конкретного
проекту з іншими правовими інститутами, особливо на стику різних галузей права. Бракує узгодження проекту з нормами конституційного, кримінального й цивільного, матеріального та процесуального права.
Третя особа у двох статусах
Законом від 18.02.2016 №1019-VIII до КПК внесено зміни та доповнення в частині розширення кола учасників кримінального провадження. Одним із таких відтоді визнається третя особа, щодо майна якої вирішується питання про арешт (ст.642). Отже, подібна фігура набуває прав і обов’язків, передбачених КПК для підозрюваного, обвинуваченого в частині, що стосується арешту їхнього майна. Але вже від самого початку застосування зазначених положень виявилась їх юридична недосконалість.
Бездоганність норми щодо наділення третьої особи правами підозрюваного (у редакції закону), обвинуваченого, навіть виключно в частині накладення арешту на майно, є сумнівною з огляду на кілька обставин. По-перше, підозрюваний чи обвинувачений згідно із законодавством має право відмовитися від давання будь-яких свідчень.
По-друге, не виключаються (і дійсно виникають) ситуації, при яких особа, якій відомі або можуть бути відомі обставини, що підлягають установленню при розслідуванні (а реально нею може виступати й свідок) є одночасно і третьою особою, на майно якої накладається арешт.
По-третє, КПК не врегульовує процесуального порядку (особливостей) допиту такої особи. У разі необхідності допиту її як свідка об’єктивно виникає запитання: чи належить таку особу попереджувати про відповідальність за стст.384, 385 («Завідомо неправдиве показання» та «Відмова від давання показань») Кримінального кодексу? До того ж третя особа в статусі свідка, саме спираючись на частково поширені на неї гарантії підозрюваного, обвинуваченого, має право відмовитися від давання свідчень із приводу походження (джерел отримання) майна, відносно якого розглядається клопотання про арешт.
Загальновідомо, що в кримінальному провадженні правовий статус особи повинен бути чітко визначеним. Людина не може одночасно бути підозрюваним, свідком, третьою особою чи потерпілим.
По-друге, не виключаються (і дійсно виникають) ситуації, при яких особа, якій відомі або можуть бути відомі обставини, що підлягають установленню при розслідуванні (а реально нею може виступати й свідок) є одночасно і третьою особою, на майно якої накладається арешт.
По-третє, КПК не врегульовує процесуального порядку (особливостей) допиту такої особи. У разі необхідності допиту її як свідка об’єктивно виникає запитання: чи належить таку особу попереджувати про відповідальність за стст.384, 385 («Завідомо неправдиве показання» та «Відмова від давання показань») Кримінального кодексу? До того ж третя особа в статусі свідка, саме спираючись на частково поширені на неї гарантії підозрюваного, обвинуваченого, має право відмовитися від давання свідчень із приводу походження (джерел отримання) майна, відносно якого розглядається клопотання про арешт.
Загальновідомо, що в кримінальному провадженні правовий статус особи повинен бути чітко визначеним. Людина не може одночасно бути підозрюваним, свідком, третьою особою чи потерпілим. Такі неузгодженості можуть
спричинити ускладнення в процесі накладення арешту на майно й навіть слугувати передумовами визнання судом отриманих доказів за участю третіх осіб недопустимими. Тому для запобігання загрозам штучного створення проблем при правозастосуванні слід було б зробити необхідні уточнення в ст.642 КПК.
Для «своїх» і «чужих»
Вивчення внесених останнім часом законодавчих пропозицій кримінальної процесуальної спрямованості свідчить про активізацію правників у науковому пошуку. Проте до такої роботи, на жаль, нерідко долучаються (ініціативно або на запрошення) особи без знання проблеми та необхідного досвіду. Йдеться не тільки про відсутність юридичної освіти, а й про свідоме нівелювання вимог до зміни законодавства. Іноді вбачається кон’юнктурне бажання «вдосконалити» закон за своїм суб’єктивним, а то й викривленим баченням. Наприклад, щоб спростити процедуру притягнення до кримінальної відповідальності особи (стосовно «опонентів»), а для «соратників» — навпаки, унеможливити (принаймні ускладнити) прийняття таких рішень.
До подібного іноді вдаються і при намаганнях «удосконалити» норми матеріального права. Про такі спроби може свідчити загальновідомий проект «Про внесення змін до статті 36 Кримінального кодексу України щодо визначення необхідної оборони» (№5609). Він передбачає, зокрема, розширення підстав для застосування положень про необхідну оборону (розд.III КК).
Приводом для такої «прискореної» правової ініціативи слугував інцидент із застосуванням вогнепальної зброї одним з народних депутатів. Керуючись визнаним постулатом «закон не може бути зручним для всіх», у правотворчості слід і надалі невпинно стверджувати системність, розумність, відкритість і не допускати поспішності.
Спрощена процедура в законотворчості позначилась і на підготовці й ухваленні «закону Савченко», навколо якого точилося багато дискусій, головним чином через неврахування криміногенних наслідків (невміння їх спрогнозувати). Відомо, скільки зусиль докладено, щоб переконати ініціаторів закону в необхідності його скасування.
Регулювання з прогалинами
Заради об’єктивності зазначимо, що окремі із запроваджених новел підтримані практиками й науковою спільнотою. Зокрема, це стосується передбачення можливості накладення арешту на майно, яке є речовим доказом, обов’язку надання копій протоколів про тимчасове вилучення майна та обшуку тощо.
Досить позитивним виглядає й запровадження моніторингу банківських рахунків. Одначе це є виключною прерогативою НАБ. Разом з тим розслідування кримінальних проваджень майнового (фінансового) характеру зумовлює необхідність використання таких повноважень й іншими органами досудового розслідування. Проте поза увагою законодавця залишаються не врегульовані нормами КПК прогалини, які зумовлюють численні проблеми правозастосування.
Недостатньо врегульованою є також процедура розгляду клопотань про проведення НС(Р)Д щодо суддів, працівників правоохоронних органів у судових органах іншої області. Адже це не виключає зловживань, оскільки залишаються правові шпаринки для вибіркового прийняття «потрібного» рішення «зручним» судом (суддею).
Законом від 12.05.2016 №1355-VIII передбачається продовження здійснення слідчими органів прокуратури своїх функцій ще на 2 роки. Після цього кримінальні провадження, що розпочаті ними, у тримісячний строк мають передаватися до Державного бюро розслідувань. Такі зміни є вимушеними, зумовленими тим, що правове забезпечення діяльності ДБР формально закріплено, але функціонально такого органу не створено.
Вказані зміни стосувалися й тимчасового, до 15 квітня 2017 року, застосування положень гл.241 КПК з окремими застереженнями. Цими приписами розширено перелік осіб, щодо яких можливе застосування спеціального досудового розслідування. Зокрема, передбачено, що спеціальне кримінальне провадження може проводитися також стосовно осіб, які понад 6 місяців переховуються від органів слідства та суду та/або стосовно яких наявні фактичні дані, що вони перебувають за межами України, на тимчасово окупованій території України або в районі проведення АТО.
Водночас абсолютно неврегульованими залишилися питання щодо:
За положеннями КПК, такі докази вважаються здобутими з істотним порушенням прав підозрюваного на захист та можуть бути визнані недопустимими.
Не дістала законодавчого врегулювання й проблема вручення повідомлення про підозру особам, місце проживання та/або перебування яких — у районі проведення АТО або на тимчасово окупованій території України. Наразі особисте чи в інший, визначений КПК, спосіб вручення повідомлення про підозру особам, місцем проживання або перебування яких є такі території, неможливе.
Косметичні зміни, внесені до гл.241 КПК, є безсистемними. Вони спрямовані не на вдосконалення чинної процедури проведення СДР, а на усунення штучно створених проблем, які виникли в результаті запровадження відповідного інституту.
Розпорошення повноважень
Ще одним прикладом прояву неповаги до процедури прийняття одного з найважливіших законів у системі правосуддя є зміни в КПК внаслідок ухвалення закону «Про Вищу раду правосуддя» від 21.12.2016 №1798-VIII. Усе б нічого, але створення нового органу в системі досудового розслідування зазначеним актом є, м’яко кажучи, абсурдним.
Так, внесено зміни до ст.38 КПК та передбачено слідчі підрозділи органів Державної кримінально-виконавчої служби.
Замість того щоб створити єдиний державний орган, який би виконував функцію досудового розслідування, законодавець «розпорошує» органи досудового розслідування. Поява нового органу не є виправданою, оскільки не сприяє консолідації зусиль
у протидії злочинності, а лише створює змагальність між наявними правоохоронними структурами задля необхідності обґрунтувати своє значення.
Без реальної змагальності
Для забезпечення змагальності сторін кримінального провадження необхідно врегулювати питання щодо забезпечення прав громадян при внесенні відомостей до ЄРДР, визначитися зі статусом особи, стосовно якої розпочато розслідування, та можливості оскарження початку останнього, так само як і повідомлення про підозру. Також доцільно передбачити можливість ознайомлення сторони захисту з матеріалами НС(Р)Д та запровадити порядок оскарження затримання, здійсненого в порядку ст.208 КПК.
Тільки на користь буде деталізація процесуальних гарантій щодо забезпечення адвокатської таємниці при проведенні обшуку. Слід упровадити дієві механізми функціонування інституту слідчих суддів задля забезпечення права сторони захисту на збирання доказів шляхом оскарження бездіяльності слідчого, прокурора та їх зобов’язання вчинити певну дію. Нарешті, реальна змагальність не може бути реалізована без якнайшвидшого
запровадження в Україні детективної діяльності.
Проте замість необхідних змін парламент ухвалює закони, які є недосконалими, потребують ґрунтовного дослідження та опрацювання. Так, не можна оминути увагою недавно проголосовані проекти №№6220 та 6232. ВР серед іншого підтримала зміни, згідно з якими слідчий, прокурор зобов’язані закрити провадження й у тому разі, коли строк досудового розслідування закінчився й жодну особу не було повідомлено про підозру. При цьому змін до ст.284 КПК не запропоновано, що свідчить про їх безсистемність.
Пропозиції про внесення таких змін свідчать про повне нерозуміння системи КПК та його інститутів, завдань кримінального провадження, а також загальноєвропейських принципів. Набуття згаданими нормами чинності зумовить тотальне порушення прав потерпілих. Адже, якщо йдеться про тяжкий або особливо тяжкий злочин, у більшості випадків для встановлення особи, яка його скоїла, запропонованого змінами строку недостатньо.
Не сприяє однозначності застосування положень КПК й відсутність аналізу судової практики, яка лише зрідка узагальнюється, але не стає основою формування пропозицій. Як наслідок, проблеми існують, але суб’єкти законодавчої ініціативи не намагаються їх розв’язати.
Залишається сподіватися, що Верховна Рада у 2018 році обов’язково враховуватиме позиції науковців і практиків, а насамперед — інтереси держави, а не просуватиме окремі політично вмотивовані проекти.
_03_03.png)
